Смурф, який у всьому бачив несправедливість. Смурф, який говорив неправду.

Чому іноді дитині здається, що іншим завжди дістається більше? Чи означає справедливість, що всі повинні мати однаково? І чому ми часом вигадуємо те, чого насправді не було? І чому дітям так важко сказати правду?

У цій книзі — дві завершені історії зі Смурфами про справедливість, відмінності між людьми, чесність і довіру.

У першій історії Смурф Буркотун починає бачити несправедливість буквально скрізь. Чому саме Перукар має стригти Смурфетці волосся? Чому хтось отримав більший шматок торта? Чому Аніматор вирішує, як усім танцювати?

Буркотун так прагне абсолютної рівності, що намагається все ділити, зважувати й контролювати. Але поступово виявляється: однаково — не завжди означає справедливо. У кожного є свої здібності, смаки й ролі, а спільні правила потрібні не для того, щоб усіх зробити однаковими, а щоб допомогти людям домовлятися й жити разом.

Сторінки підготовлені дитячою психологинею після історії окремо пояснюють дитині: те, що хтось робить щось по-іншому або має щось інше, ще не означає несправедливість. А постійне порівняння себе з іншими часто лише змушує почуватися гірше.

У другій історії Смурф Брехун обожнює вигадувати неймовірні пригоди. Йому хочеться, щоб друзі слухали його, дивувалися й захоплювалися ним. Одного разу він навіть розповідає, ніби ходив до самого Ґарґамеля, а потім зізнається Татові Смурфу, що просто хотів похвалитися.

Та що більше Брехун видає вигадки за правду, то менше друзі йому довіряють. І це стає справжньою проблемою, коли одного дня він повідомляє про реальну небезпеку. На щастя, Тато Смурф йому вірить — і завдяки цьому вдається врятувати селище від пожежі.

А закінчується історія дуже тепло: Брехун розуміє, що хоче менше брехати, але зовсім не хоче переставати вигадувати. І знаходить для своєї фантазії правильне місце — стає Оповідачем Історій.

Книга допомагає поговорити з дитиною про різницю між справедливістю та однаковістю, порівняння себе з іншими, повагу до чужих здібностей, брехню, чесність, довіру та потребу бути поміченим.

А підготовлені дитячою психологинею сторінки після другої історії роблять ще один дуже важливий крок: пояснюють, що дитина може брехати не тому, що вона «погана», а тому, що їй страшно сказати правду, вона боїться покарання, втратити любов або хоче сподобатися.

І навіть говорять про право дитини на особистий простір: не обов'язково розповідати дорослим абсолютно все про себе — мовчати про щось особисте й обманювати не одне й те саме. 

У підсумку дитина зрозуміє, що не все різне — несправедливе, і не кожна вигадка — брехня. Важливо навчитися бачити різницю.